«Війна за війну» 2005–2010 рр. Стратегії політики пам’яті про події 1930-х — 1950-х років у Центральній та Східній Європі

Томаш Стриєк

Професор політології Інституту політичних досліджень Польської академії наук та «Collegium Civitas» (Варшава). У 1988 році закінчив факультет історії у Варшавському університеті. З 1996 року працює в Інституті політичних досліджень Польської академії наук, де у 1998 році отримав ступінь доктора (PhD). Тема дисертації — «Українська національна ідея в міжвоєнний період». У 2008 році йому була присуджена ступінь доктора габілітованого (Dr.Habil). Докторська монографія була присвячена аналізу сучасної української історіографії. З 2011 року працює у Варшаві, в «Collegium Civitas», навчальному закладі соціальних та політичних студій. Автор публікацій з історії та сучасності України: Ukraińska idea narodowa okresu międzywojennego. Analiza wybranych koncepcji (Wrocław 2000) i Jakiej przeszłości potrzebuje przyszłość? Interpretacje dziejów narodowych w historiografii i debacie publicznej na Ukrainie 1991–2004 (Warszawa 2007)

«Війна за війну» 2005–2010 рр. Стратегії політики пам’яті про події 1930-х — 1950-х років у Центральній та Східній Європі

Є чимало доказів того, що минуле десятиліття (а особливо 2005–2010 роки) було періодом, коли «війна за пам’ять» про події Другої світової війни та повоєнний період (до 1953 р.) у взаєминах між Росією, країнами Балтії, Україною та Польщею сягнула свого апогею: адже образи минулого були тоді елементом гри у розв’язанні таких вагомих питань, як визначення маршрутів транспортування енергетичної сировини чи вступ колишніх республік СРСР у НАТО. Припустивши, що період найгарячіших міжнародних
дискусій про цей період у Центральній та Східній Європі вже минув, можна зважитися на підсумки щодо того, як відбувалося використання пам’яті у відносинах між країнами регіону. Мета цього дослідження — з одного боку, представити модель і стратегію політики (щодо) пам’яті про події 1939–1953 рр. в Литві, Латвії, Естонії та Україні (з особливим наголосом на першій та останній), проваджену від кінця 90-х, а з другого, — окреслити найважливіші події в хронології міжнародного конфлікту щодо пам’яті в 2005–2010 рр. Ідеться, зокрема, про спробу з’ясувати, чому балтійські країни вибрали й реалізують діалогічно-перекональну стратегію щодо ЄС і конфронтаційну — щодо Росії, а спроба України скористатися їхнім досвідом зазнала, натомість, невдачі. Така постановка проблеми зобов’язує представити також російські дії щодо західних сусідів у названій сфері. Частину тексту буде присвячено також польській політиці (щодо) пам’яті про події 1939–1953 рр., адже Польща (після Росії та західних держав) — держава, що має найбільший вплив на розвиток міжнародних відносин у цьому регіоні.

Росія вступила в друге десятиліття ХХІ ст. із багатьма ознаками продовження внутрішньої та міжнародної політики. В минулому десятилітті це була політика консервації мітів 1960–80-х рр., і насамперед — міту про виняткову роль Росії в поборенні фашизму в Європі в роки Великої Вітчизняної Війни. На відміну від ситуації в західних сусідів, у Росії справа тоді не дійшла до великих дискусій на тему подій 1930–1950-х. Із одного боку, ведення цієї дискусії не було частиною стратегії «провадженої зверху» модернізації, здійснюваної владою, з іншого ж, не було також і достатньо сильного зовнішнього тиску, який спонукав би росіян переглянути власне минуле, апелюючи до сучасних цінностей західного світу. На відміну від країн Балтії, України та Польщі, політичні стратегії щодо пам’яті в першому десятилітті ХХІ ст. не стали в Росії одним із головних методів політичної мобілізації. Нема також вагомих підстав уважати цю країну ініціатором розпалювання згадуваної «війни за пам’ять» (як і не можемо говорити про навмисність дій будь-кого з її учасників). Щодо змін у пам’яті сусідів про події 1939–1953 рр. представники російської влади зайняли консервативну позицію, та коли відчули,
що в зв’язку з цим було порушено сферу їхнього впливу в Східній Європі, скористалися чималим арсеналом засобів пропагандистських воєн.

Друга передумова, яка свідчить про погіршення кон’юнктури для звернення до пам’яті про події 1939–1953 рр. у міжнародних відносинах у Центральній та Східній Європі, має демографічний характер. Відходять — а приблизно до 2030 року відійдуть остаточно — останні свідки війни та сталінських репресій. Природним чином ослабне відчуття суспільної прив’язаності до подій, учасників яких, на чиюсь думку, не було належно оцінено (винагороджено або реабілітовано). Думаю, це станеться не залежно від того, що, попри спливання часу, перемога антигітлерівської коаліції (подія, наслідки якої в Центральній та Східній Європі є найжвавіше обговорюваним питанням у взаєминах Росії з її західними сусідами) іще кілька десятиліть відіграватиме в офіційних наративах і публічних ритуалах роль одного з двох — поряд із Голокостом — «наріжних
каменів» європейської пам’яті ХХ ст.

Помаранчева революція була тим моментом, коли проблема ідентичності та пам’яті (яка в суспільних дискусіях за часів Кучми радше замовчувалася, наскільки це  вдавалося владі) вибухнула в Україні з великою потужністю.

Copyright © 2016 ВА "Нова Доба". Усі права застережено.