Юрій Шаповал
Український історик, доктор історичних наук (з 1994 р.), професор (з 2000 р.), керівник Центру історичної політології та завідувач Відділу політології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України.В 1970–1975 рр. навчався на історичному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка, який закінчив з відзнакою. Докторську дисертацію захистив у 1994 р. Був упорядником і одним з авторів збірника статей «Маршрутами історії», заступником голови редколегії і одним з авторів 6-ти томного видання «Політична історія ХХ століття» (2003). Автор численних наукових розвідок, десятків книг, монографій, присвячених політичній історії України XX століття, історії комуністичного тоталітаризму, життєписам багатьох діячів тієї епохи.
Друга світова війна як предмет викладання, дослідження та суспільно-політичного інтересу.
Поняття «історична пам’ять», поширене і популярне нині у світі і в Україні. Чимало фахівців-дослідників сприймають це поняття скептично. Хіба що як красиву метафору. Вони стверджують, що історична пам’ять тотожна історичному міфові, оскільки вибирає із хаотичного плину сущого лише певні, «потрібні» спільноті вартості, а також дає змогу долати тимчасовість і скороминущість життя окремої людини.
Роль підручників у формуванні історичної пам’яті про Другу світову війну величезна. І тут — щодо підручників — доводиться констатувати певний парадокс. З одного боку, ті, хто добре знає і аналізує шкільні підручники, констатують розрив, сказати б, між наукою і дидактикою. Тобто, мовляв, наукові дослідження випереджають те, що зафіксовано у шкільних підручниках, автори яких часто не відстежують найновіших тенденцій, не реаґують належним чином на відкриття, зроблені вченими (зокрема, завдяки віднайденим архівним документам, введенню в обіг маловідомих, але принципово важливих фактів тощо).
З іншого боку, можна зустріти твердження про те, що у підручниках у минулі після 1991-го роки здійснювалась апробація саме нових підходів в історичній науці. Яскравими прикладами тут можуть бути спроби відмовитись від вживання поняття «Велика Вітчизняна війна», проаналізувати справжні причини невдач 1941 року, переоцінки ролі і значення Української Повстанської Армії (УПА) та Організації Українських Націоналістів (ОУН), спроби показати внесок західних альянтів у перемогу над нацизмом тощо.
Доцільно було б згадати про Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України з усіма його нинішніми особливостями і вимогами. Втім я зупинюсь далі на кількох моментах, що видаються мені принциповими, коли йдеться про формування в учнів уявлень про Другу світову війну та місце і роль України в ній.
Насамперед, на мою думку, підручники мають формувати чітке розуміння того, що для України війна розпочалася не 22 червня 1941 року. Це потрібно для розуміння співвідношення понять «Друга світова війна війна» та «Велика Вітчизняна війна». У цьому зв’язку дуже промовистим був для мене приклад з терміновим внесенням змін до підручника Ф. Турченка, П. Панченка, С. Тимченка «Новітня історія України. Частина друга (1939 — початок ХХІ ст.) (Київ, 2007).
На вимогу міністра освіти й науки України було змінено формулювання назв першої глави (в попередньому виданні «Україна під час Другої світової війни (1939–1941)». Вона була доповнена означенням «Велика Вітчизняна війна») й параграфів, які висвітлювали події в Україні під час Другої світової війни, було вилучено світлини й документи, що позитивно характеризували діяльність ОУН і УПА (зокрема, зі сторінок 28, 29, 46, 50, 55), а на їхнє місце вміщено фотографії й документи, що стосувалися дій Радянської Армії, партизанів та підпільників (зокрема, на сторінках 11, 13, 21, 32, 57, 58, 61, 64), особливий акцент зроблено на проявах героїзму радянського народу/радянських воїнів на різних етапах війни.
Це була очевидна спроба надати війні насамперед характер «радянськості». Тим часом, гадаю, слід надавати війні «українськості».
Не дивно, що в сучасній Україні витворилися ніби два підходи до висвітлення подій війни. У прибічників кожного з підходів — свої герої. Скажімо, для одних це ватажок радянських партизанів Сидір Ковпак, для інших, наприклад, Роман Шухевич. В обох таборах згаданих та інших персонажів трактують по-різному...