Дітер Поль

Німецький історик, доктор. Вивчав історію та політичні науки в університеті Людвіга- Максиміліана в Мюнхені. У 1995 році отримав докторський ступінь, захистив дисертацію на тему: «Нацистські переслідування євреїв у Східній Галичині в 1941–1944 рр.». З 1995 по серпень 2010 року — науковий співробітник та глава департаменту Мюнхенського Інституту сучасної історії. З вересня 2010 року професор сучасної історії Східної і Південно- Східної Європи в університеті міста Клагенфурт. Наукові інтереси: історія Радянського Союзу та нацистської окупації, насильство та злочини в часі Другої світової війни в Європі та Азії, історія комуністичної системи після 1945 р., сучасна історія Польщі та України. Тематика досліджень: Голокост, стосунки між нацистами й іншими націями, націоналізм.

Голокост, колаборація та спротив у східній Європі

Німецьке правління у східній Європі починаючи з 1939 року становило величезний виклик для різних суспільств, що під ним опинилися. В першу чергу це правління мало на меті змінити структуру суспільств, знищити більшовизм, і створити нечітко визначений Lebensraum для німців. Відтак, воно неминуче було насильницьким, особливо супроти євреїв, ромів, розумово неповносправних та комуністів, але в залежності від часу і місця, також і супроти інших груп. Євреї були головною мішенню німецького насильства, і у більшості районів вони ж становили більшість жертв. Стосовно більшости інших груп жертв, німецька політика була різною, але вона постійно була націленою на повне винищення євреїв.

Значні частини прошарки радянського суспільства сподівалися визволення з під сталінського гніту, або принаймні повернення власності і відновлення релігійного життя. Вже через декілька місяців після німецького вторгнення, ці надії згасли, а на зміну їм прийшли репресивне правління і брак ресурсів.

Тим не менш колаборація зростала, особливо у 1942 році. Однак Гітлер ніколи не приймав політичну колаборацію у східній Європі за винятком колаборації своїх союзниць-держав Осі: Словаччини, Болгарії, Румунії та до певноїміри Хорватії. Замість цього німці, через обмежений особовий склад, поширили застосування місцевого населення у всіх формах життя під окупацією. Лише частину цього персоналу зігнано силою — наприклад із радянських військовополонених. У більшості випадків ця робота позірно пропонувала безпеку і достаток у тяжкі часи.

Хоча колаборація загалом — доволі проблематичне поняття, немає сумніву, що у сотнях тисяч випадків вона означала участь у німецьких переслідуваннях та масових злочинах. Таким чином, колаборація глибоко зачепила задіяла частину місцевого населення у специфічно німецькому окупаційному правлінні.

З іншого боку, спротив створював велику кількість дилем. Перспективу визволення можна було побачити лише від 1943 року. Збройний спротив спричиняв екстремальну відплату з боку німців, а отже наражав населення реґіону на ризик. У Радянському Союзі та Югославії переважав комуністичний спротив, який сам виконував подвійну функцію — боротьби з окупантом та (повторного) запровадження сталіністського режиму. Про властиві наслідки спротиву точилися численні суперечки. За переважаючим поглядом сьогодення, чільною користю спротиву була підтримка власної ідентичності проти іноземних окупантів.

Головне завдання історіографії, як і раніше, полягає у аналізі суспільств під нацистською окупацією, більшість з яких боролися за щоденне виживання, а не за колаборацію чи спротив. Тим не менш, історія окупованих суспільств містить усі з цих аспектів — насилля, колаборацію, спротив, і витривалість.

Протягом тривалого часу історіографія ігнорувала ще одну форму активної колаборації: працю місцевих журналістів та інших осіб на користь німецької пропаганди. Існував розмаїтий спектр засобів масової інформації, що мусили підтримувати німецьку окупацію, але крім того поширювали пропаганду ненависті. Отож, слушно стверджувати, що тут діяло не лише моральне розтління.