Ірина Склокіна
Науковий співробітник Центру українських студій ім. Д. І. Багалія Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Закінчила магістратуру в Харківському університеті в 2008 році і в 2008–2012 роках стала там аспірантом. Завершує дисертаційне дослідження «Радянська офіційна політика пам’яті про нацистську окупацію України, 1943–1985 (за матеріалами Харківської області)». З січня 2012 — член Харківського історико- філологічного товариства. Область наукових інтересів включає дослідження пам’яті, музеєзнавства, з особливим інтересом до радянського суспільства. Зараз Ірина Склокіна також бере участь у науково- дослідницьких проектах «Переосмислення радянської пам’яті про ’Велику Вітчизняну війну’: сталінізм і відлига, 1945–1965» та «Регіон, нація і поза ними. Міждисциплінарні та міжкультурні переосмислення України».
Українське/національне в радянській офіційній політиці пам’яті про примусову працю в нацистській Німеччині
...Внаслідок специфічних умов окупації СРСР (значні масштаби евакуації та мобілізації чоловіків до війська) жінки складали дещо більшу частину примусових робітників з України, ніж чоловіки... Виразним є ототожнення дівчини-остарбайтерки із долею самої України в одному з пропагандистських текстів: «Вона була веселою, щасливою
радянською дівчиною. Всі дороги життя були розкриті перед нею. Німці перетворили її на рабиню. Як дівчина, розквітала Україна в братській сім’ї народів. Гітлерівський чобіт наступив їй на горло. Стогне українська земля, залита кров’ю, слізьми, спаплюжена, розтерзана. Тужить Україна за своїми дітьми, що знемагають у лапах фашистського звіра, і ця велика скорбота кличе до помсти».
Як свідчить аналіз численних пропагандистських, публіцистичних, художніх та фольклорних текстів, примусова праця була певним чином вписана і в контекст української національної історії радянського штибу, і в контекст історії «Великої Вітчизняної війни», і в контекст стосунків УРСР із іншими «братніми народами», і передусім із імперським центром. Масове явище «праці на ворога» завжди було незручним для офіційного дискурсу і було значно менше представлене в публічному просторі, ніж тема партизанства чи фронтових подвигів. Однак, саме масштабність примусової праці, її вплив на значну частину населення, особливо в не-російських республіках (Україні та Білорусі), викликала необхідність реінтеграції колишніх остарбайтерів до єдиної радянської спільноти, в тому числі і засобами символічного пояснення, вписування в контекст подій і відповідної «нормалізації». Така нормалізація відбувалася в тому числі із застосуванням як класових, так і етнічних/національних категорій, які не суперечили одне одному, але були нерозривно пов’язані.
Слід нагадати, що остарбайтери з України складали переважну частину усіх вивезених з окупованих територій СРСР і проблема примусової праці часто осмислювалася саме як специфічно українська проблема — в тому числі за рахунок національних українських радянських митців, чия потужна творча енергія, поза сумнівом, була регульована і на офіційному рівні.
Офіційна політика пам’яті щодо примусової праці була тісно пов’язана з боротьбою за утвердження саме радянського проекту української ідентичності. Водночас, і сам створений і перетворюваний протягом повоєнного періоду образ остарбайтерів впливав на розуміння ролі і місця українців у «Великій Вітчизняній війні», і відповідно — у радянській «сім’ї народів» загалом.
В цій доповіді ми спочатку простежимо, як були пов’язані між собою класові та етнічні/національні репрезентації проблеми примусової праці в Німеччині, яким чином ця проблема вписувалася в український історичний наратив, а також як політика пам’яті про примусову працю була пов’язана із тим, як символічно конструювався «український народ» (як «зсередини» — за допомогою ґендерних категорій, так і «ззовні» — щодо інших народів).
Насамкінець подамо короткі спостереження про вплив радянської офіційної політики пам’яті про примусову працю на характер репрезентації цієї проблеми після 1991 р.