Незрозумілий Голокост

Ярослав Грицак

Український науковець, історик і публіцист. Доктор історичних наук, професор Українського Католицького Університету. Директор Інституту історичних досліджень Львівського державного університету ім. І. Франка, гість-професор (1996–2009) Центральноєвропейського університету у Будапешті, Перший віце-президент (1999–2005) Міжнародної асоціації україністів. Співредактор наукового річника «Україна модерна», член редакційної колегії часописів «Ab Imperio», «Критика», «Slavic Review», член наглядової ради журналу «Harvard Ukrainian Studies». Почесний професор НаУКМА. Автор численних наукових публікацій на історичну тематику. Відомий також своїми публіцистичними творами.

Незрозумілий Голокост

Голод займає дуже марґінальне місце в колективній пам’яті в Україні й на рівні офіційної політики, й у масовій свідомості. Не лише голод замовчували та марґіналізували. Марґіналізація стосувалась і Голокосту, і, як у випадку з голодом, це був результат совєтської політики насильної амнезії. Загальною совєтською тенденцією було  замовчувати події та явища, які заперечували або підважували офіційну інтерпретацію історії.

Незалежна Україна виросла із совєтської України і значною мірою успадкувала совєтську амнезію. Українська незалежність постала як компроміс між трьома суспільно-політичними акторами: національно-ліберальною опозицією в Західній Україні, зреформованими комуністами у Центральній (передовсім у Києві) та масовим робітничим рухом у східноукраїнському Донбасі. Тільки перший із них був зацікавлений порушити мовчанку й активізувати виразно національну версію історії. Його головною базою була Західна Україна. Тут на початку 1990-х років голод став одним із центральних елементів історичної пам’яті, хоча ця територія ніколи не зазнала голоду. Так само, як українська діяспора на Заході, західноукраїнці прийняли сильну знаціоналізовану версію минулого, з її особливим наголосом на національній боротьбі та національному стражданні. Зрозуміло, що така національна парадигма вилучає «інших» із колективної пам’яті. Тому в ній немає місця для Голокосту, попри те, що найбільше євреїв було винищено саме на територіях, і що багато місцевих українців були причетні до цього винищення.

Колишні українські комуністи, що після 1991 року перейняли владу у Києві, прийняли певні моменти національної версії історії й пробували утвердити їх на загальноукраїнському рівні. Їхні спроби зантагонізували російськомовне населення сходу та півдня України, що призвело до падіння посткомуністичного уряду в Києві у 1993–1994 роках. Кучма і його команда (1994–2004) вправно змішували національну та совєтську парадигми й марґіналізували найантагоністичніші елементи кожної з них. І голод, і Голокост належали до другої категорії. Голод змарґіналізували знову, а Голокост надалі був змарґіналізований.

Ситуація драматично змінилась із Помаранчевою революцією. Амбіцією Ющенка було не втримати баланс між різними частинами поділеної України, а домогтися її культурної гомогенізації, з однією Церквою, однією мовою та однією історією. Голод, чи точніше, пам’ять про нього, найкраще надавалися для цієї мети

В активізації пам’яті про голод важливим був іще один вимір. Сучасна українська ідентичність глибоко вкорінена в проевропейській риториці. Ющенко був свідомий европейської кар’єри Голокосту як центрального символу геноциду, тому, ставлячи голод і Голокост на один щабель, він хотів у такий спосіб злеґітимізувати европейські амбіції України. Попри всі непослідовності й прорахунки, Ющенкова політика історії виявилась успішною саме в активізації пам’яті про голод.

Минуле є викликом для кожного суспільства, хоча, зрозуміло, у різний спосіб. Воно є викликом для російського суспільства, яке має вирішити для себе, чи Росія і СССР — це одна чи дві різні спільноти. Відповідь на це запитання великою мірою залежить від того, як росіяни дивляться на Україну й українську історію. Для України головним викликом є інтеґрація внутрішньо поділеного суспільства. Парадигма «голодомору» — тобто голоду як Геноциду, близького до Голокосту — має, вочевидь, великий об’єднавчий потенціял.

Причини, чому звичайні люди готові катувати й убивати невинних, варто шукати деінде, а не в простакуватих посиланнях на національну традицію. Більшість країн, що їх окупували нацисти та їхні союзники, постачали приблизно ту ж саму пропорцію вбивць, байдужих, пасивних симпатиків і активних борців спротиву.

Copyright © 2016 ВА "Нова Доба". Усі права застережено.