Владислав Гриневич
Доктор політичних наук, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту політичних та етнонаціональних досліджень ім. І. Ф. Кураса НАН України, доцент Києво-Могилянської академії. Автор і співавтор багатьох публікацій з історії України. Сфера наукових зацікавлень: націоналізм, Друга світова війна, Голодомор 32–33 рр. та історична пам’ять. Серед публікацій варто згадати такі як: Національні проблеми в Червоній армії в період визволення України від німецько-фашистських загарбників. (Грудень 1942 – жовтень 1944 рр.), Військове будівництво в Україні в 1938–1991 рр. // Історія українського війська (під редакцією Я. Дашкевича). Автор книги «Неприборкане різноголосся. Друга світова війна і суспільно-політичні настрої в Україні», 2012.
Український вимір війни та пам’яті про неї
У міжвоєнний період більшовикам не вдалося сформувати в УРСР гомогенне суспільство з єдиною радянською ідентичністю. Переважно селянська за своїм соціальним складом Україна, лишалася в сталінській імперії потенційно «слабкою ланкою». На відміну від великих міст, де робітники і службовці перебували під міцним ідеологічним пресом системи, в селі партія не могла похвалитися своїм впливом (селяни в партії складали лише 21%). Зв’язок із селом був слабкий. Газети надходили нерегулярно, пошта працювала погано, бракувало конвертів, марок. Телефонізація також не дійшла до селянських будинків. Лише 3,4% дворів колгоспників були оснащені радіо. Навіть кіно — найбільший радянський пропагандист — не доходило до села.
Суспільно-політичні погляди в Україні напередодні німецького вторгнення визначалися кількома основними чинниками. По-перше, несприйняттям значною масою населення більшовицької, комуністичної ідеології та сталінської влади. Серед селянства продовжувала панувати приватновласницька психологія, виступаючи альтернативою державній ідеології. Класова ненависть, нав’язана більшовицькою пропагандою не стала масовим явищем — значно більше людей були незадоволені діями самих владних органів, ніж реальними і міфічними класовими ворогами. Так само і радянський мілітаризм широко не вітався. По-друге, що не менш важливо, вкрай низьким рівнем життя в СРСР. На тлі пропаганди про досягнення індустріалізації, в селах, напередодні війни з Німеччиною, здебільшого не було електричного світла.
Прихильність до сталінського режиму виявляли чисельно невеликі, проте впливові, активні і помітні групи населення, зокрема, комунізована і русифікована молодь великих міст, пролетарські висуванці, деякі обрані групи робітників, як, наприклад, стахановці, і, передовсім, партійна, радянська і військова еліти. Спробою відшукати втрачений контакт із масами можна пояснити ті зміни у національній політиці й ідеології сталінського режиму, що відбулися напередодні війни з Німеччиною. Шляхом надання народам колишньої російської імперії певних національних прав і пільг у царині мови, культури, освіти, підготовки національних кадрів тощо більшовицька влада намагалася упередити прояви зростаючого за часів революції і громадянської війни націоналізму й у такий спосіб зміцніти внутрішню цілісність СРСР.
Однак така політика приховувала в собі внутрішню небезпеку. З одного боку вона провокувала розвиток місцевих націоналізмів, а з іншого — посилювала незадоволення з боку росіян. Загострення зовнішньополітичної ситуації та наростання загрози війни прискорили відхід більшовицького керівництва від попередніх утопічних проектів. «Сталінська революція згори» поклала край цій небезпечній національній політиці, висунувши на передній план старий великодержавний принцип спирання на «державотворчий народ», «цементуючу націю», роль якої в царській імперії традиційно відводилася росіянам.
Повернення радянської влади сприймалося в Україні доволі неоднозначно. Для мешканців східноукраїнських міст, які більше за інших потерпали під час окупації і були фактично приречені нацистською політикою на вимирання, повернення радянської влади означало відродження надії на отримання сталої роботи і платні, налагодження притаманній для радянської системи певної соціальної допомоги… З іншого боку, чимала частина населення без особливого оптимізму очікувала на повернення сталінського режиму. До неї належали не лише ті, хто активно допомагав німцям. Розплати побоювались і сотні тисяч чоловіків, які лишилися в Україні у 1941 році і жінки, які жили з німцями, і понад 100 тис. членів компартії, які не пішли до партизанських загонів, і окремі етнічні групи та навіть народи. Українське селянство також було схвильоване поверненням сталінської влади, передусім через перспективу повернення до старої колгоспної системи.
Боротьба за історичну пам’ять — це боротьба за ідентичність, за Україну і те, якою вона буде.