Максим Гон

Доктор політичних наук,професор. Народився в Івано-Франківську в 1966 р. Навчався у Івано-Франківському державному педагогічному інституті ім. В.Стефаника на історичному факультеті. У 2007 р. захистив докторат з політичних наук на тему «Міжетнічні стосунки на території Західної України в міжвоєнний період». З 2007 р. — професор кафедри політичних наук в Рівненському державному гуманітарному інституті. Також є головним редактором журналу «Панорама політичних наук» (Рівненський державний гуманітарний інститут). Доктор Максим Гон є автором понад 170 статей, 7 монографій та навчальних посібників, керував чотирма проектами дисертації. Наукові інтереси: етнополітологія, дослідження геноцидів.

Пам’ять про Голокост: суб’єкти формування та функціонування в Україні

Пам’ять про Другу світову війну чи її окремі сюжети (зокрема, Голокост) формується кількома суб’єктами. Зокрема, її сучасниками, вченими, що досліджують різні аспекти геноцидів, державою. Спомини перших (власне, свідків і безпосередніх жертв) визначають об’єктивне відтворення минулого, тим часом як діяльність других є рефлексією суб’єктивною за своїм єством.

Саме цей аспект — формування пам’яті про ті чи інші події тими, хто не були їх безпосередніми учасниками, вказує на її конструктивістський дискурс. Його «провина» полягає в тому, що в залежності від політичних чи, ширше, світоглядних ідеалів учених і політиків, історія може отримувати різне прочитання. Будучи потужним засобом формування ціннісних оцінок, остання в тій чи іншій її інтерпретації дає імпульси для формування пам’яті про певні події громадськістю, призводить до стандартизації оцінок минулого. Це чітко простежується в тому варіанті засадничих ідейних складових про Другу світову війну, які продукувала радянська історична наука: війна вітчизняна, захист трудящими радянської батьківщини, дискредитація/замовчування національних течій руху Опору, поневіряння та героїзм радянських людей на фронтах і в тилу тощо. Після краху СРСР в Україні означилася тенденція формування національного виміру війни. Це чітко ілюструється полемікою стосовно правомірності використання в назві подій 1941–1944 рр. слова «вітчизняна», відведенням чільного місця в історичному наративі УПА, зосередженням уваги на остарбайтерах тощо. У процес нового прочитання наймасштабнішого протистояння в історії людства включилися й представники національних меншин, зокрема євреї. Необмеженими можливостями для стандартизації оцінок і суджень громадян, реалізації політики пам’яті володіє насамперед держава. Враховуючи таку диспозицію, кардинальне питання стосовно її ролі в процесі увіковічення пам’яті тих євреїв, що стали жертвами нацизму, можна сформулювати так: чи правомірним є твердження про цілеспрямоване формування нею пам’яті про Голокост в українському суспільстві?

Відповідь на нього, на нашу думку, є позитивною. Найвагоміший аргумент на користь такого постулювання — зняття табу на дослідження геноциду євреїв у суверенній Україні, відмова від радянської практики його замовчування. Це підтверджується перетворенням теми Голокосту в предмет наукових студій (на сьогодні за цією темою захищено кілька дисертацій), її інтеграцією в навчальний процес, отже — де-факто введення Українською державою сюжету про трагедію європейських євреїв в якості обов’язкового компоненту загальноосвітнього стандарту знань для школярів і студентів. Останнє є тим аргументом, який дозволяє визнавати, що держава є, сказати б, замовником пам’яті про геноцид євреїв і створила певні умови для її формування.
Водночас, на нашу думку, вона в цьому не послідовна.

Загалом формулу політики держави стосовно Голокосту можна, на нашу думку, означити так: пасивне сприяння збереженню пам’яті про жертв геноциду.

Докором на адресу держави може бути й твердження про відсутність проектів з опублікування мемуарів жертв Катастрофи. Адже, таким чином, втрачається важливий сегмент функціонування ланцюга пам’яті: спогадів безпосередніх учасників тих подій.

...Формування історичної пам’яті про Голокост здійснюється в Україні як складова частина пам’яті про Другу світову війну. Водночас неоднозначність реалізації останньої відображається і в реаліях увіковічення пам’яті про жертв Катастрофи. Це означає, що державі та іншим суб’єктам формування й реалізації політики пам’яті ще слід зробити чимало на цьому шляху.